Як довго доходить до боягуза?

Перше, про що варто поговорити в цьому випадку, це ЧАС.

Для мене все ще іде один і той самий рік, який почався з листопаду минулого року. Присмачений останнім ривком в університеті, який ще обов’язково вспливе в моєму блозі за відомих причин, і загостренням політичної ситуації.

Пам’ятаю тоді, гіпертрофоване “ми” кожного “я” займалося особистим позиціонуванням відносно тогочасної політичної системи координат, керуючись сумнівними побутовими звичками та культурним рівнем. А тепер інакше: пацани рішали, чи харашо при янику жити. Рішили, що погано. А ті, кому було пофіг і на пацанів, і на яника, так їм і далі було пофіг.

Таке було відчуття, ніби тебе тіпе.

А почуття ж у наших людей такі, що ні в які символьні системи не влазять, то матюками, то кулаками намагаються пояснити, а все марно. І тому існує в нас 2 системи кліше – націоналістична і радянська.  У жодній істоті на нашій землі не існує цих систем в чистому вигляді: за супер-розквітчаним полотном патетики часом торчить, аж випирає, звичайне совєцьке жлобство, або ж комуніст у третьому коліні вдома під ковдрою тамує сльози, як читає Кобзаря. Можливо, молодшеньким, яким припудрили голову попелом космополітичної і глобалізованої демократії, кліше не так страшні, проте їм це майже не тре. Бо їх час йде у 2 раза швидше мого, а дівчатка, молодші на 7 років, вже вагітніють.

Тому на питання,  скільки часу треба такому боягузу, як я, аби до мене дійшов увесь спектр переживань, розумінь, висновків, цівочку яких я наразі впускаю в своє ДОРОСЛЕ й НЕЗАЛЕЖНЕ життя (про це теж якось треба написати), я відповідаю:

рік, пару тисяч загиблих, літак, збитий над територією України, нового президента, дибільні вибори військових і папіків, рік самогризоття і сорому.

Але ще не дійшло.

Справа в тому, що якби дійшло, то треба було б перестати уникати парцьохати свої білі руки в саму глибину гівна. Най мені ви будете за свідка, здоровіша була б, нє?

Болісно було з кінця літа. Бо саме того літа, я пообіцяла собі повернутися ще раз у Крим влітку. То як зурочила. Мені шкода природи. Людської праці. Дітей, які мали йти в школу. Бабць з загостенням маразму. Дому Волошина. Музея Айвазовського. Великих дерев’яних тьоть в Феодосії. Солодке вино і гальку на пляжі Коктебеля. Себе шкода. Не тому, що це мені не належить чи не належить моїй державі, а тому, що моя свідомість назавжди заплямована словами “путін” та “анексія”. Може, й слова “Росія”  там не багато.  Але позбутися цього не вдасться ніколи. Це був перший потиличник після якого наступив довгий стан страху.

Чи не боюся я зараз? Боюся. Та це цілком нормально. Боюся журналістів у владі, боюся, що згорів “Жовтень”, бо пам’ятаю щасливий білетик, і як я повз нього проїжджала. Боюся, як хворіє мама, як не любить кохана людина, як не розуміюся з братом, як приходиться позичати гроші найближчим людям і слухати їх принизливе “я тобі поверну”, бачити сльози бабусі, розуміти, що інша бабуся вже мене може й не згадати. Боюся йти до дідусів на могили. Боюся думати про молодих хлопців, які мруть. Ні за ради чого. І зарадити нічого.

Скільки треба боягузу, аби покаятися?

Скільки треба аморальній людині, аби покаятися?

Скільки треба убивці, волоцюзі, грабіжнику…

Стільки ж, скільки й мені.

Але зупинить нас тільки ірраціональне. (треба зламатися від усього цього абсурду, взяти таки гроші а чи гречки за свій голос, піти на офісну роботу, від якої можна збожеволіти, залетіти і родити нелюбу зара дитину, відіграти сіреньке весілля)

А тоді всім нам можна буде покаятися. Адже це рятунок наш. Наше раціо. Раціональне відродить. Амінь.

П.С. Проте єдине, що мене втримує від ірраціонального, це думка про те, що після смерті мені буде нікому розповідати свої дотепні історії.

comments powered by Disqus