Війна: inside-outside

Сприймайте це як твір школяра.

От сказав ти – “я – пацифіст”, і дивляться на тебе як на маленького хлопчика, який вкрав цукерку, щоби подарувати її дівчинці. Негарно, та заради добра. Пацифізм – вельми зворушливе і звабливе вчення для читаючих, спокійнолюбивих людей, батьки яких схильні були приховувати від дітей різноманітні сварки на брудні плями особистих історій. Людей, яких напихали ідеальними системами, яким не сказали, що жодна з них не працює в реальному житті. І поняття будь-якого слова не складається з його визначення, а для того, аби його **зрозуміти **– ніхто взагалі не знає, що робити, окрім того, хто зрозумів.

І от пацифізм, невідривно пов’язаний з війною, (без війни не було б пацифізму, прошу це відмітити), як і будь-яка ідеологічна зараза, падаючи на сприятливий ґрунт певного психологічного портрету (це ще окрема гілка розмови), роз’їдає пильність людини, дає їй право на безвідповідальність.

Пильність, обачність, обережність – без жодних крайнощів та перекосів – спрямовані на одне – забезпечити життя людини, уникнути ризиків. І знаєте, в чому найбільша суть пацифізму в цьому контексті? Якщо ти пацифіст або не береш участь у бойових діях наразі, візьми себе в руки і оціни, наскільки ти є обачним, пильним, обережним з іншими людьми.

Війна – це не тільки фізичне винищення одних людей іншими, керованими політичними інтересами. Війна – це самозгорання. Коли ти знаєш, що помреш. Це коли твої ж думки спалюють тебе всередині тебе самого. Дивно, але ти не можеш інакше, як не перекидати цей вогонь на інших. Ми сваримося, втрачаємо голос у твердолобих суперечках, хапаємось за голову і так далі… Ось ознаки конфлікту. І завжди внутрішнього, який вихлюпується назовні. У пацифістів, поза методами, якими вони послугуються, конфліктів нема. А решту зазвичай не розуміють, як власним внутрішнім неспокоєм доливають гівна в варево війни реальної, яка складається з трупів та майбутніх трупів.

Зберігати спокій не треба, треба розібратися в собі і стати на наступний щабель еволюції, в якому ви не боятиметесь зробити давнозаплановане, піти туди, куди хочете, подзвонити чи зробити те, що хочете, спокійно і ясно перед своєю совістю. Що ви не будете випихати власних дітей за кордон, якщо ви бачите, як вони люблять цю землю. Що ви не станете кидати трубку з криком – БАНДЕРАВКА – коли вам подзвонить сестра із Закарпаття… Нащо ж це робити? Якщо у війні самоспалення – ви зникнути можете щомить з себе самого, залишивши місце божевільному звірові, одиниці війни та знищення. Ви помрете, а що лишиться після вас? Ні єдиної думки – одна емоційна ненависть і бажання кинути своє зверху.

Ось напевне війна зовнішня вказує нам на те, що до неї призвело. Шлях до Європи, гучний і постулативний, знищив нашу здатність до бачення реального і внутрішнього, духовного. А зараз що? Гроші, техніка. І от у кожної людини – малої чи великої – є ще якийсь проміжок життя, в якому так хочеться дізнатися, чи зустрінеться війна, чи виїжджати вже, все кидати і давати драпа, чи помре Путін на моїй пам’яті, чи буде наступний президент США китайцем… Всім цікаво. Але питання – чи знизиться дитяча смертність в моєму місті найближчі 5 років – питання лише тих обивателів, які втрачають своїх дітей і їх хоронять в маленьких таких гробиках. Якщо не по частинам в пакетах…

А Путін попри такі трагедії – просто не грає ролі. Він дріб’язковий і непотрібний. Адже він відповість колись перед Богом і людьми за кожну дитинку і людину, яка померла під час війни, і в холодних, порепаних лікарнях області далекого Зажупінська.

Війна щодень. Перемагайте або миріться. А політиканів – в шию. Не соромтесь, прості люди, нас береже Бог. Слухайте його в своєму серці, попри слова попового язика, який торчить з гори сала, який зветься попом.

Хай любов веде вас у перемозі над самим собою.

comments powered by Disqus