Укріпи мене, душа моя!

Сили не покидають людини ніколи. Покидає людину її душа, вибивається, мов пил з подушки, осипаючись на квіти й трави.

Хто б’є по тій подушці тіла – чи події, а чи люди? А може й сама подушка спазмує хворобами. Сон розуму породжує чудовиськ, в моєму випадку – набитих пір’ям.

Я от про що. Про крайні точки та точки неповернення. Хто знає, де в наших тілах ті невидимі тригери, ті найніжніші хімічні сполуки, що мов найстрашніші Мойри визначають, жити й дихати чи мерти й страждати. Лікарі – от кому не заздрю. Як розібратися в організмі, повному кишачого життя і життя, що нищить життя, та ще з “душею”. Я от прошу сьогодні всіх навколо – укріпіть мене, бо слабкість тілесна лякає, немов старість прийшла уже.

Та з якимось заціпенінням слідкую за тим, як не лікуюся. Якась симуляція – таблетки, мікстури, розтирання-полоскання. Та чому ж не віриться у те, що це все принесе полегшення? Чому ранок – завжди як надія – озивається дертим горлом, косими очима й ломотою в тілі? А вечір – спочатку полегшення й навіть веселість, жарти й “звичайне життя” (“колинічогонеболить”), а потім знову той Тартар зневіри.

Тому прошу, душа моя, укріпи мене. Вірю тільки в тебе й непочатий Грааль твоїх сил. Помалу, по секунді вертай мене в життя, дай відчути, як ти рятуєш мене й тих, кому я потрібна. Укріпи мене любов’ю та дай сил винести ту любов, спопеляючу й заразну. Головне, не мовчи. Поговори, давай розділимо ті біди, що давно клюють наші серця, мов мечі серце Мадонни. Жінко, дай собі спокою, дай собі волі.

Межі неперехідні і непереходящі. Найкраще нам зараз, молодим, не бачити горизонтів. Бачу все більше й у себе той симптом незрілої душі, що ховається у віртуальність від болючого непорядку навколо. Тому, кріпися, душа моя. Маю сумнів, що ми з тобою побачимо моїми очима кінці цієї ери, тож давай робити те, що вміємо найкраще.

Любий мій читачу, вибач, що ти став свідком цієї розмови в сповідальниці. Та залишаючи тут ці болючі літери, я відпускаю все з себе – й погане, й добре, залишаючи ще багато вільного місця на щирі слова.  Тримайся подалі від своїх крайніх меж, від випадкових і закономірних поломок свого тіла й душі, бо ти – єдине, до чого я звертаюся у думках та творах. Це не зобов’язує тебе жити праведно, та й слово це дуже непевне, але це якась така зачіпка, яка не дасть нашому вулику вимерти. Адже якщо загинуть всі бджоли – не буде квітів й плодів.

Межі повсюди, біль дозволяє чітко відчувати межі своїх членів. Вона їх окреслює чорним грифелем, раз по раз встромляючи його в саму середину. Не знавісній, не знеболюй, але лікуй й загартовуй себе. Пишучи ці поради, я в першу чергу бажаю їх добиватися собі.

Душа моя, будь останньою моєю межею, найсильнішим стражданням, але зараз укріпи мене. Стань опорою тілу й духу, що вже в бою. За це, я впевнена, ти будеш винагороджена небом й людьми.

(іллюстрація: Hamdy Hassan

comments powered by Disqus