Таксі та його пасажири

Я не вірю в магію. Так само як в усі ті кляті “пани випадки”, релігійні байки та навколо містичні загогулини. Та я вірю в людей і в те, що вони – найкращі вчителі, якщо ти взагалі здатен до навчання.

Як то в молоді роки не погуляти вечірнім містом зі старими друзями й не насолодитися красою краю, в якому виріс? Нема такого. Ще з юності пам’ятаєш, що попри денне життя, є життя нощне і насущного в ньому набагато більше досвіду, аніж при сонці. Тож таксі та його водії для більшості обірванців є невід’ємним атрибутом богемного стилю. Але всі вони безтямно забувають, що як тільки вони сідають у таксі, їх будь-який стиль зникає.

Коли ти їдеш з водієм, якому за 20 грн довірив 2,5 км чи 10 хв максимум свого безцінного життя, трапляються драматичні й комічні події. Багато подій за малий відрізок часу. Концентрованість.

Більше того, напруга в машині завжди (увага, завжди!) присутня. Не грає ролі – дівчина чи хлопець стали пасажирами. Скоріше всього, й вік грає опосередковану роль, якщо не враховувати крайні й абсурдні випадки.

Так от, за всі зусилля, які б ти доклав, аби добратися з точки А у точку Б іншим чином, ти платиш 20 грн. Ну можливо, більше в Києві чи Харкові, можливо, менше у Луцьку чи Тернополі. Не суть. Про магію оплати наприкінці поїздки я скажу пізніш. Зауважу, в яку я не вірю.

В таксі кожен отримує досвід. Ці Харони носять в собі не просто безодню інформації, вони самі, виконуючи автоматизовану функцію управління автомобілем, здаються частиною якоїсь єдиної програми. Як прискорені вени, які працюють в організмі за більше його жиру чи-то як…

Словом. Я зустріла непересічного пересічного нічного таксиста.

Він гаркнув на старого колегу, який мирно спав в своїй машині за те, що той направив мене до нього, використовуючи звернення “синку”. Віком як мій батько, був сумішшю міни і динаміту в одному. Тобто навіть попри те, чи ти “станеш” на нього, він вибухне.

Музика у таксі не грала. Сівши на переднє сидіння, я відчула тишину майже фізично. Назвала адресу. Ми рушили.

За деякий час напів риторично сказала:

– Напевне класно їздити вночі…

Водій нічого не відповів, тільки зиркнув на мене.

Знову в салоні пролягла пауза, я накинула капюшон на голову, та як з вікна задніх сидінь дуло.

– Слово “інсульт” вам щось говорить?

В таких ситуаціях вражає не порушена тиша, як світопорядок таксі, а те, що було сказане кимось з акторів. Слово інсульт прозвучало з явним наголосом.

– Звісно, каже.

– Так от, через 15 років мене жде інсульт. 15 років тому я мав тиск 120/60, я служив в спецвійськах, а зараз 160/110, гіпертонія. Я 15 років таксую вночі, я фактично сліпий. На витягнутій руці нічого не бачу. Вдома постійні скандали, якщо не по-моєму. Жінка як бачить мене, то тікає. Взриваюся від будь-якого сірника. По дням сплю, бо ковбасить мене як вампіра від сонця.

Пауза.

– І що, невже нічого не можна змінити?

– А що змінювати? Що тут, в Тернополі, змінювати? В Америку виїхати, так грошей нема. В бізнес безсеребрянніка не пустять. А на день вже не перелаштуюся. Втянувся. Спати можу тільки вдень.

Пауза.

– То як, класно їздити вночі, на вашу думку?

Я:

– В такому випадку – геть не класно.

Пауза. Майже доїхали до місця призначення.

– Здоров’я вам… й терпіння. Тримайтеся.

– Поки все складається так, що з кожним роком все більше чекаєш смерті. От вона прийде, там далі буде цікавіше. А тут… Ось ваша здача.

– Дякую. Все ще може скластися краще, аніж є…

Завів машину, даючи зрозуміти, що розмова завершена.

– Щасливої вам дороги.

Нерозбірливо, щось у стилі:

– І вам.

Завіса.

З фільму “Я остаюсь”

П.С. Хотілося б мені за тебе, мій читачу, не думати тут, у блозі. Та напишу те, що відчула: це що ж за життя таке, що гірше війни? Може, саме тому війна приходить в країни, де в людей є сумнівні шанси на щастя? Аби дати їм цілком конкретний шлях у смерть? Легітимізований.

А я? Допомогла я цій людині, погіршила його ситуацію? Борода сива геть як в мого батька. І шкода, і не шкода. І слабкий, і міг мене убити разом з собою, скерувавши машину з залізничного мосту чи в’їхавши у стовп. І був би не винний. Як і не була б винна я, що сіла до нього. То була б магія чи доля, не знаю, та не вірю в те, що так хоча б колись має бути.

Сам Харон віз мене нині від життя, буяючого в мені, до смерті, яку як матір дитину, виношує при самому серці цей чоловік. Нехай хоча б частина ноші впаде з його плечей, та він відчує це. Нехай не тримає на цей світ зла. Все добре, але не багато людей здатні з цим змиритися у найзліших виявах добра. Більше того, правильність, дисципліна, виправка, порядок, справедливість – все це змішане з насиллям – раз і назавжди виліплює в чоловіках монстрів. Які, можливо, керуючись правом сильних, милують лише випадкових. А може, мене й не милували.

Таксі і його водії, таксі й його пасажири.

З фільму “Я остаюсь”

Таксі як чистилище, де хтось залишається рабом, а хтось йде далі. І це лише початок усіх думок.

comments powered by Disqus