Про Ужгород сіті, де живуть і чим їздять, крізь літо 2016

Розказати хоча б своєму найближчому оточенню про Ужгород – задача для психопата. Вир компенсуючих одне одного вражень – як у логічному ланцюжку: “плюс”, “мінус”, значить, “мінус”, ні от знову “мінус” , а тепер що?… Зрештою, ти просто здаєшся і на третій день перебування в місті цілком зручно в ньому влаштовуєшся.

Що тут казати? Йсе Закарпаття.

Транспорт Ужгорода

Потягів та маршруток до Унгвару достатньо. Якщо не годні одразу доїхати в саме місто, котіться до Мукачева. То як Біла Церква для Києва, Ковель для Луцька, Кременець для Тернополя чи Дубно для Рівного. Місто-супутник, заздрісний брат, якому з певних історичних, адміністративних чи освітньо-просвітницьких причин не перепала корона лідера області.

Дорога на Ужгород

Хоча забігаючи дещо наперед, Мукачеве – багатюще й доглянуте, нащо йому ті регалії.

Повернімося до наших баранів, себто до Ужгорода.

Сам вокзал виглядає неначе ляльковий замок, і десь в одній із башточок точно живе принцеса, яку день і ніч сторожать прудкі слимаки Укрзалізниці. У межах прямої видимості – коробка автовокзалу з жуками-маршрутками, порядки там такі ж, як і на автовокзалі вашого міста. Поміж вокзалами – кафе-бар “Під горіхом”. Коло нього ж – стоянка та достатньо лискучих тараканчиків таксі. До речі, служби таксі у більшості своїй – пристойні, а водії – носії гену Шумахера та мовчазних мадярських контрабандистів. Користувалася “Городком”, везло :). Намалювали собі картинку?

Фонтанчик Ужгородського вокзалу

Котим далі.

Інфраструктура громадського транспорту розвинена рівно настільки, щоб нею користувалися лише ті, хто живе дуже віддалено від центру (або ж у прилеглих селах як ото Минай, хоча й селом цей бунгало-район не назвеш), не має машини на угорських номерах чи лінивий ходити ногами чи ровером. Біціглів (роверів, велосипедів) тут чимало, хоча велопарковки досить дивні. Кажуть, часто їх взламують і крадуть.

Зате онде яка пригожа Закарпатська обласна рада…

Велосипедистів з високою культурою пересування по проїжджій частині бачили маленько. Частіше бачили людей, які вживали алкоголь, курили і давали неспішного педалювання навскоси по дорозі. По зустрічній. Хоча судячи по кількості івентів велоспільноти, Унгварські велосипедисти – хлопці хвацькі і дуже інтелігентні. Так як мені не вдалося свого коня переперти на другий кінець Західної України, перейнятися ужгородським вело-дзеном мені не випало. Мо', є в тому якась магія – з папіроскою, по зустрічній, з пивом і телефоном на плечі?

А так, ще був чудовий випадок, коли нас попросили хлопці допомогти з велосипедним цепом. Незмащене, запилюжене залізяччя віддавало богу іржаву душу. Але вдалося реанімувати його хоча б для повернення в гараж.  Дали кілька корисних порад і малі покотили далі. Справжні ужгородські ганста! Надіюся, вони виростуть в тих красунчиків, які на дорогущих велосипедах будуть вносити красу та гармонію в місто.

Для туристів зразу зауважу те, що забийте ви на транспорт. Ходіть ногами, топчіть ті вулиці, бо їм судилося або відродитися, або нарешті знищитися на повне сміття. Загалом, основний громадський транспорт – це маршрутки. Але після 22 їх не дочекаєшся, а зранку вони, як і в будь-якому іншому місті України, – засоби екзекуції і підготовки до небесного Чистилища. Ви ще не готові? То раджу-раджу гарно.

Вулиці Ужгорода

Проспект Свободи + вул. Заньковецької

З того, що є під ногами, підіймаємо погляд на те, що є повсюди навколо. Архітектура міста є результуючим його історії, режимів, які його будували, королів, баронів, графів, а в основному – безликої, довгошерсткої публіки, яка ховається за тими гучними іменами Другетів, Ракоці, Шенборнів, Берчені, і решти.

Так і назви вулиць – зберігають імена тих безстидників, які тут самовільно чинили історію. Тому одного дня ти можеш потрапити у наступну ситуацію:

– Я забираю пакунок сьогодні. Зустрінеш мене на Жемайте?

– Де-де тебе зустріти?

– На вулиці Юлії Жемайте!

– Тю, а я думаю, що кому ти там кажеш “нажемайте”…

(До речі, якщо без гугління, то я до сих пір не знаю, хто була ця таємнича жінка.)

Капушанська нагадує мені те, як в дитинстві мене називала мама, – “капуша”. Швабська – тут ясно, шваби є німці. Гарна вуличка, “москалівська” чи “пшецька” – не була б така гарна. Є проспект Свободи, є площа Театральна, є Мукачівська і Гагаріна, є такі вулиці, які ніби є продовженням моїх рідних районів у смт. Миколаївка, луцького Сорокового чи тернопільського БАМу.

Є совкові районі, є новобудови, є те, що називають “півособняк” – вам можуть дати в оренду півхати. А буває так – дім-дім-дім, нема дому, просто шмат асфальту, задня стіна іншого дому, без вікон, дім-дім-дім.

А ти стоїш, вихоплений з реальності, і дивуєшся, що могло трапитися з домом, який видалили ніби кнопкою “delete”. І чому там зараз лежать старі склопакети і росте криве деревце. І чому цей кусок “нема” – обтягнений сіткою? Чому туди не можна?

А ще Ужгород покритий білими плямами пустирів, які можна побачити тільки через щілину у високому дерев’яному заборі. До речі, “леса” тут роблять справді з грубого лісу, який можна було б взагалі не рубати. Але це теж вкрай дивно. Ти стоїш на гомінкій вулиці, довкола – спека, машини, а ти позирнув у щілину і дивуєш з того дзену, колишеться посічене сонцем різнотрав’я, мліє чагариння, і лише удалині бачиш інші будівлі. Отакі щілини.

Ще пам’ятаю один двір, де, як сухопутний синій кит, лежить старий бьюік чи не бьюік, словом така вантажна невеличка машинка з виряченими круглими баньками фар. Він зарив носом униз, де під його колеса наскладані грубі дерев’яні ящики з квітами. Виходить, ніби він дуже притомився від життя і вирішив просто повдихати пахощі квітів. Я часом хочу замалювати це в скетчбук. Мо' й вийде, поки спогади не дуже підгулявші.

Ну чого в Ужгороді так люблять шпилясті паркани і колючий дріт?!

Підводячи тебе, читачу, під якийсь більш-менш корисний висновок з приводу архітектури, скажу останнє: місто розбудовується, і на момент, коли ти туди завітаєш, мого дружані-бьюіка вже може й не бути, щілини пропадуть разом з парканами. Бо Ужгород – місто минущих чар. І лише ті, хто не очікує нічого, опиняються охопленими власними почуттями від ужгородського струму, що від ніг до голови огортає кожного городянина.

Побутиння Ужгорода

Таке слово я вигадала як суміш “побут” та “павутиння”, так як саме в цих умовах я сюди потрапила майже півроку тому. Тобто 3 місяці треба було не в готелях прохолоджуватися, а насправді жити. Мити нозі, прати блюзки, пробувати як смакує закарпатська паприка у галицько-волинському борщі. Тож місяць покористувавшись гостинністю нашої приймаючої сторони, ми звалили на зйомну квартиру.

Перше житло в Ужгороді

Навіть в інтернетах ужгородський ринок нерухомості – це мафія, яка зніме з тебе стружку у будь-якому випадку, тож тобі треба вибрати за це найбільш пристойний простір. Оренда, довгострокова чи короткострокова – неважливо, але орендодавець буде завжди правий, далі трошки таки ти. Якщо ти звісно хочеш. А як не маєш чітких вимог до хати, то й не берися навіть за порядні агенства. Бо в ідеалі, ріелтор погукає свого кума з Радванки і селитиме тебе в дім, який своїми стінами буде просити “вбийте мене, будь ласка, вбийте”. А ти як патик будеш думати, як “це” можна назвати з “всіма зручностями”.

Підвечірній панорамний Ужгород для заспокоєння

Але якщо хтось хоче підвищити собі навички переговорів з терористами, прошу пана, звертайтеся до адептів нерухомості. У калейдоскопі місцевого колориту здобудете безцінний досвід. І не важливо, яка туса буде супроводжувати вас при розмові за хату. Чалдині і Пєлєвін миють ноги цим приємним дядям з барсєтками. Ці дяді їдуть у відпустку на перший день оренди хати, а власник тут не жиє, ні, не жиє, а номер, нашо номер, не можу дати. І вгадайте шо, магію порядного дому вони забирають з собою і раптом: умивальник, стірачка, витяжка, вентиляція, ліжко…

Ужгород сонячний для бодрості!

Вартість послуг – половина з першої оплати за місяць проживання, як мінімум.

Словом, мо' й у кожному місті так. Але цей випадок, мій впершіший. То й такі емоції.

Йсе (це) катальпа.

Далі в серії ще буде по культуру, їжу, де сходити, що поробити цікавого, які місця побачили, які обійти десятою дорогою, що то за звір “пішта”, і чого вона “ерош”.

Як бачите, 3 місяці, всього на всього, а скільки залишили емоцій. Чого й вам бажаю.

Йсе катальпа й Ластівка, айно!

comments powered by Disqus