Френклі спікінг, Франклін…

3 роки вже йде війна за цілісність території України. 3 роки. А війна в головах ще тільки починається.

Насправді, не треба буде генієм чи мега-спеціалістом, аби розуміти наступні речі:

Санкції проти фізичних осіб

– це суттєвий комплімент окремим діячам, їх часто маразматичним виступам і закликам. Дієві санкції проти фізичних осіб – це в’язниця і суд. Замість того, аби тихо і без зайвого галасу відстежувати і виловлювати таких злочинців, Україна анафемізує окремих людей і стає в позу – ось вам, ось вам – рік санкції, вжахніться! А що далі? Будемо чекати, раптом ці люди змінять свої позиції на проукраїнські? Чи в цих людей немає послідовників, які тільки надихнуться тим, що їх лідерів піддала санкціям ціла держава? Сумнівно, що державні мужі не були свідомі того, наскільки (не) ефективними будуть їх рішення.

Що ж, ми і далі, як держава, реагуватимемо на маріонеток загарбницьких режимів і наших заздрісників санкціями, дублюючи типові функції СБУ, кіберполіції та міжнародних відомств. Це ж просто ваша робота, не треба санкцій, варто виконувати закони. Нема фахівців? Нема за які гроші? Так чому було прийнято рішення про Дипломатичну Академію і чому моя рідна спеціальність була перейменована на “бла-бла-бла-політичного аналізу”, коли ще 10 років тому вона готувала фахівців-розвідників? Як, нема кому працювати на міжнародній арені? Ці рішення – це плювати в колодязь, який врятував колись від спраглої смерті.

Аналізуючи послідовність у прийнятті рішень можна подумати, що це метод “проб і помилок” на плацдармі, який взагалі не шкода, як в бізнес-школі чи на молодіжному моделюванні ООН. Ми от приймаємо рішення, ми молодці, турбуємося про національну безпеку. Ой, а що, між ними ще й зв’язок мав би бути? Тож всьо чотко!

Санкції проти юридичних осіб

Тут все складно. Напружуємося.

В травні мала б закінчитися процедура закриття Липецької кондитерки Рошен. З огляду на інформацію на офсайті шоколадної імперії, директор фабрики, який там залишається, має задачу відсудити “600 млн рублів” непровомірно стягнених податків. Переїздити в Україну після цього двіжа пан директор “Липецьких масних пальців” теж не збирається.

Увага! В травні цього року. Судів ще не було, тільки людей закінчують звільняти. А три роки вже війни. А ще на тому ж сайті є інформація про благодійні проекти Рошен сумою у 200 млн грн. Словом, робота буяє, організована дуже толково, сильно, з сучасним лоском. Так от, ліпимо всі ці факти докупи…

Чи є санкції – рішенням від безвиході, безтолковості Мінських домовленостей? Чи є ці санкції помстою за власний капітал, який ой, три роки від початку війни, вкладався і давав прибуток в державі-агресорі? Ой, може це вас, пане Президенте треба під санкції? Це достатня причина, аби потрапити під санкції, хіба ні?

Всесвітній суп

Пропагандистам, рекрутерам сепаратистів і іншим ідейно-інфікованим рашизмом – все одно на інструменти. В них є конкретні задачі, які будуть виконуватися там, де буде їх аудиторія. ВК і Однокласники – це просто балії, де біомасою колихався всесвітній суп з котиків, мемчиків, порно і сепаратизму. Там є все, що тільки може хотіти, знати чи знайти людина. Хіба не бачила шановна держава ролі цього болота на початку? Навпаки, розвиток українських патріотоботів вражав пишним цвітом, її використовувалось на благо нашої сторони. Але раптом, наймовірніше, це стало задорого. І знайшли простіший вихід – санкції і глушити все під ноль.

Блокувати сайти – це стати в ряд з тією “азією”, з якої ми ніби так успішно йдемо в Европу. Це визнати свою неспроможність виробити конкурентний інформаціний продукт, це лікування головного болю шляхом відрубуваням голови. Це визнання безпорадності над власним інформаційним полем.

Інтернет – саморегульовна система, неможливо вирізати з інформаційного простору ті шмати її, які нам не подобаються. Інтернет – це природа, в якій живуть люди, організації, держави. І якщо держава сама не може доглянути своїх громадян в Мережі, якщо громадяни не знатимуть, на яку гарячу лінію дзвонити, якщо якісь ушльопки будуть пропонувати тобі за гроші стріляти по своїм співгромадянам, то гріш ціна всім відповідальним за це органам.

А зараз що? Громадяни рішають, чи це правильне рішення, чи ні, бізнес терпить витрати з налаштування нових каналів комунікації, малий бізнес має думати, де продати свої кекси, носки, вазонки. А піратство – все так і лишилося, шановне РНБО по вул. Команданта Камєнєва. Загрози нацбезпеці – нікуди й не ділися, пане голова Служби з питань інформаційної війни чи то пак безпеки… Того що, половинчасті рішення, рішення без механізму, примітивні заборони – це симптоми управлінчих рішень без наслідків для тих, проти кого вони спрямовані.

А оця фраза – “ой, не буде покарань за користування забороненими сервісами, але кожен, хто їздить за кермом непристебнутий, має розуміти свою відповідальність”. Це торба, друзі. Я холодна до мовчазного паралічу.

Кілька днів тому мені чоловік згадав чудову цитату пана Франкліна: “Ті, хто між безпекою і свободою, вибирають безпеку, – не матимуть ні одного, ні другого.”

Цим поки хочу закінчити.

comments powered by Disqus