До слова про літературні тусівки у наш час

Що таке революційна поезія?

Дозвольте звернутися до словника:

Google знітився і, на жаль, окрім посилань на бурхливі події в українському поетичному пантеоні, пояснення терміну “революційна поезія” мені не дав. Проте саме це словосполучення активно застосовується на теренах (щонайменше) Західної України для означення віршів, які були написані на тему соціальних перетворень у нашій державі останні 4-5 місяців. На майданах розміщених інформаційних щитах революції часто можна зустріти рядки, присвячені Небесній Сотні, поетичні звернення до Беркуту, і т.п. Вже не варто згадувати про те, як раптово наповнилися цією темою пабліки соціальних мереж та замайоріли стіни в глибоко стурбованого темою народу.

Чому ж я відчуваю гіркоту від усіх цих тенденцій? Чого ж це так бісить?!

Коли будь-яка людина стикається з дестабілізуючим чинником революції, яка емоційно насичена поняттями СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ДЕМОКРАТІЯ, ТИРАН, БАГАТСТВО, ЧИНОВНИКИ, (безліч іншого), і в якій ДОБРО бореться зі ЗЛОМ, заломлення характерів, їх професій спричинюють різну реакцію. Без урахування говоріння з друзями та родиною на кухні. Часом і цього мало або немає. Халепа трапляється з “глибокими” натурами (ставлю у лапки, так як натура ні в яких одиницях не вимірюється, і саме тому це пуста балаканина з визначенням глибоких та неглибоких натур), яких недостатньо вислухали. В дитинстві чи в університеті. Вдома чи на роботі. У яких революція залишає певний надлишок вражень. І для того, аби збутися його, зняти з себе певним чином відповідальність, починається хвороблива активність.

Інтенсивність постів в соціальних мережах – виростає, з’являються нові послідовники в Твітері чи сам фоловиш когось мегаважливого. Симуляція активності – це пастка  совісті, у яку потрапляють безліч марнославних людей, які бояться, що на них поцикають зубом незрозумілі нові дяді-у-влади, що, от мовляв, а що ти зробив для України?!

І від цього стає лише гірше. Інформаційна етика невідома навіть тим, хто її вивчає за програмою в ВУЗах. А потім – нова хвиля виправдовувань: нас не зрозуміли, ми хотіли, як краще, це все інтернет-тролі, ми не те мали на увазі. Господи, як зле часом і від самого себе. Та якщо люди перестануть виправдовувати свій егоїзм високими цілями, всім би стало легше насправді… Зокрема, читачам найрізноманітнішої поезії.

От надихнувся той-хто-вчиться-римувати, начитався новин чи подивився відео з гарячої точки і, **ВРАЖЕНИЙ, **почав писати, викладаючи свої нерви у рядки. Отака собі арт-терапія. А ви думали. Тільки не називайте це революційною поезією. І до того ж не лікуйтеся цим лайном. Уявіть себе психотерапевтом тієї людини, поезію якої ви хочете читати. Несіть за це відповідальність. І бережіться психозів.

Або такий той-хто-чув-десь-про-пропаганду-або-той-хто-дуже-хоче-щось-робити-або-той-хто-звик-маніпулювати-керувати-вказувати, надивився знову ж таки чогось однобокого, насиченого відвертою брехнею чи дезінформацією і наповнився гнівом благородним. І небо йому одразу замайоріло поетичним маніфестом, в якому безліч “ми” і “свобода” і “бий чужих” і (умовно кажучи) “всі погані, а от ми, ми – молодці”!!! І от ніби читаєш – і до складу, і до ладу, і все одно не по-людськи. Маніфестами годували наших батьків, дідів і решту родичів із дерев’яних саморобних сцен священники, різноманітна чиновницька челядь, ідеологічна потороча та інші. Та маніфестами не відновлюється бруківка. Відновлюється вона людьми, які втомилися чекати “зверху” помочі чи розпоряджень.

Про замовні твори революцій та анти-революцій не хочу навіть говорити. Ті, хто це пише, явно мають відхилення чи крайню нужду.

Так до чого всі ці слова? Тільки до того, що соромно, поезію читати і чекати аплодисментів від піднесеної аудиторії тим, хто не читав її під кулями чи помираючому другу. Уявіть собі, поети, що ви оце читаєте свої дописи в обличчя матері, яка втратила 17-літнього сина… Легшає їй від вашого словоблудства? Знаєте, кому легшає? **ВАМ. **І я гадаю, що якраз тим людям, які СПРАВДІ ТАМ БУЛИ, у ті криваві ночі, не хочеться віршів. Хочеться спокою і щоб не було цього цирку, істерії, вакханалії на кістках.

Я теж писала, два чи три вийшло в мене. Як викидні. Як недобитки. Як те мертве, яке вже не може плакати і заходиться криком від сорому і бездіяльності. Та це мій сором. Мене там не було. І тому я не маю на це право. Нехай я буду просто цеглинкою тієї великої держави, яку ми ще не втрачаємо надії здобути. І це для мене – найвища честь і слава.

Думайте над собою повсякчас. Дякую, що дочитали сюди.

П.С. Вище – особиста думка, яка нікого, зрештою, не осуджує.

comments powered by Disqus