Чортополох. Перші осінні віршування

Ми, дикуни інформаційного світу, шукаємо натхнення, ліків нашим ранам і поживи голодним тельбухам в Мережі. От що буквально сьогодні найшло на мене й відновило зв’язок між душею, що думає, і руками, що пишуть.

Свіччине Весілля та Чортополох. Коли Сонцю потрібна наша підтримка

Свято Семена чи весілля Свічки вже давно не має однозначного культурного тла – язичницького чи християнського. З княжих часів – саме в цей день молодим хлопчакам-підліткам проводили постриження  й садили на коней. Те й саме було в запорожців. Повсюдно в селах свято тривало цілий тиждень: від хати до хати, люди “женили” каганця чи свічку, тобто частувалися й співали як на справжньому весіллі, виголошували багато добрих слів “молодим”. А все чому?

Так як сонце після свята Семена (першого вересня) вже йде на спад, саме свічка, вогонь печі, каганці стають захисниками й “виконуючими обов’язків” того вгасаючого літнього тепла. Чортополох відігравав роль “гілечка”, на якому відпочивало сонце. Взимку функції “дерева достатку, дерева життя” покладатимуться вже більш традиційну ялинку. А мені чортополох більше подобається. Які з ним ікебани! 🙂

"– Хоч як би дні коротшали, а світло у хаті хай не вгасає!"

У Києві на це свято раніше цехові товариства запалювали безліч свічок на Контрактовому майдані. Окремо святкувалися жіноче й чоловіче Свіччине весілля. Але весело було всім – пісні, обрядові театральні ігрища. Відбувалося це всю ніч. А зранку відкривалися великі базари.

Словом, все це те наше життєдайне минуле, яке дуже хочеться дослідити більше. А як не дослідити, то обов’язково згадати…

Чортополох

Ми – дерево, коріння якого впирається в початок світу.

Ми живемо туди, де всьому приходить кінець.

Все життя наше – повільна подорож паростка до плоду.

Як я заздрю птахам, що висиджують потомство безліч разів за життя!

Прийшов вересень, чортополох сполохав всю літню нудьгу.

Як польовий бог, він стоїть у короні своїй над проваллям золотого зерна.

І світобудови красу, як з життя ми йдемо до життя, йому дозволено повісти нам.

Ми – дерево, коріння якого впирається в початок світу.

Ми живемо туди, де всьому приходить кінець.

Та після кінця приходить весняне марево, у якому цвіте і камінь,

І мрець.

01/09/17. Т., (копілефт) Хельга Ластівка

comments powered by Disqus